Життя Українських Святих

Короткі біографії

24 квітня у присутності Його Святості Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декретів мучеництва, героїчних чеснот та чуд 52 Слуг Божих. Декрети стосувалися 28 Слуг Божих Української Греко-Католицької Церкви.

Декретом у Ватикані стверджено мучеництво 26 кандидатів архиєпархіального процесу, що завершився у Львові 2 березня 2001 р. Передана зі Львова документація на кожного з них містила життєпис, відомості про мученицьку смерть, а також богословський аналіз його праць (якщо такі були).
Визнано мученицькою смерть Слуги Божого єпископа Миколая Чарнецького та його 24 соратників: єпископів, єпархіальних священиків, монахів та монахинь і одного мирянина. Усі вони постраждали у час комуністичного переслідування в Україні між 1935 - 1973 рр. Також визнано мученицькою смерть о. Емільяна Ковча, який загинув у нацистському таборі Майданек (Польща).

Окремим декретом проголошено мучеництво Слуги Божого Теодора Ромжі, єпископа Мукачівської єпархії ГКЦ.
Іншим декретом проголошено дійсність чуда, що відбулося через заступництво преподобної сестри Йосафати Гордашевської, співзасновниці згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії.

 ***
Блаженний свщмч. Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 р. у с. Гадинківці на Тернопільщині. Після закінчення Духовної семінарії прийняв св. Тайну Священства. Продовжував студіювати богословські науки у Відні (1894-1899). У 1902 р. митр. А. Шептицький призначив о. Григорія ректором Духовної семінарії у Львові. Інтронізація о.Григорія на Станіславівського Єпископа відбулася в 1904 р. в соборі св. Юра. У 1939 р. уперше арештований НКВД. Удруге його арештовали в квітні 1945 р. і вивезли до Києва.
Помер 17 січня 1947 р. у в’язниці НКВД м. Києва.

***
Блаженний свщмч. Йосафат Коциловський народився 3 березня 1876 р. у лемківському с. Пакошівка. Теологічні студії закінчив у 1907 р. у Римі і згодом, 9 жовтня, прийняв св. Тайну Священства. Незабаром призначений віце-ректором і професором богослов’я Духовної семінарії в Станіславові. 2 жовтня 1911 р. вступає на новіціят ЧСВВ. Його Архиєрейські свячення відбулися 23 вересня 1917 р. в Перемишлі. У вересні 1945 р. був ув’язнений польською владою.
Помер 17 листопада 1947 р. у київській в’язниці.

***
Блаженний свщмч. Николай Чарнецький народився 14 грудня 1884 р. у с. Семаківці, Городенського повіту. Після закінчення Духовної семінарії був висвячений на священика 2 жовтня 1909 р. Захистив докторат з догматики у Римі і був духівником та професором Духовної семінарії в Станіславові. У 1919 р. вступив на новіціят оо. Редемптористів у Збоїськах біля Львова. У 1926 р. Папа Пій XI назначив його Апостольським візитатором для українців Волині і Полісся. Архиєрейські свячення відбулися 2 лютого 1931 р. в Римі. У період першої більшовицької окупації митр. Андрей Шептицький призначив єпископа Чарнецького Апостольським Екзархом Волині та Підляшшя. 11 квітня 1945 р. був арештований НКВД і засуджений на 6 років каторги в Сибіру.
Помер 2 квітня 1959 р. у Львові.

***
Блаженний свщмч. Климентій Шептицький, молодший брат Слуги Божого митрополита А. Шептицького, народився 17 листопада 1869 р. у с. Прилбичах Яворівського повіту на Львівщині. Вступив до монастиря св. Теодора Студита в старшому віці (у 1911 р.), відмовившись від успішної світської кар’єри. Богословські студії здобував в Інсбруці. 28 серпня 1915 р. прийняв св. Тайну Священства. Був довголітнім ігуменом Унівської Лаври, а з 1944 р. став її архимандритом. Під час другої світової війни давав притулок переслідуваним євреям. 5 червня 1947 р. його арештовало НКВД та засудило до восьми років каторги.
Помер 1 травня 1951 р. у Володимирській тюрмі.

***
Блаженний свщмч. Іван Зятик народився 26 грудня 1899 р. у с. Одрехова Сяноцького повіту (тепер територія Польщі). Після закінчення богословських студій у 1923 р. був висвячений на священика. У 1935 р. вступає до Чину Найсвятійшого Ізбавителя (оо. Редемптористів). Під час німецької окупації призначений ігуменом монастиря в Тернополі. 5 січня 1950 р. арештований. Спочатку відбував покарання в Золочівській тюрмі, опісля вивезений в Озерлаг Іркурської обл. У Велику П’ятницю 1952 р. його сильно катували. Помер 17 травня 1952 р.

***
Блаженний свщмч. Леонід Фьодоров народився 4 листопада 1879 р. у Петербурзі у православній родині. У 1902 р. залишив православну Духовну Академію і поїхав до Риму, де прийняв католицьку віру. Студіював в Ананії, Римі, Фрайбурзі. 25 березня 1911 р. прийняв св. Тайну Священства в східному обряді в Боснії. Там же в 1913 р. приймає постриження в монастирі студитів. Згодом повернувся до Петербургу, де був арештований і висланий у Сибір. У 1917 р., у зв’язку з амністією, його звільнили від ув’язнення і призначили Головою Російської Католицької Церкви східного обряду з титулом Екзарха. У 1923 р. вдруге заарештували, засудили на 10 літ і вивезли на Соловки, а опісля у Вятку.
Помер 7 березня 1935 року.
У 1937 р. розпочато беатифікаційний процес за старанням Сл.Б. митр. А.Шептицького.

***
Блаженний свщмч. Яким Сеньківський народився 2 травня 1896 р. у с. Гаї Великі на Тернопільщині. Після завершення богословських студій у Львові був рукоположений на священика 4 грудня 1921 р. Здобув ступінь доктора богослов’я в Інсбруці. Із 1923 р. проходить новіціят ЧСВВ у Крехові. Після складення перших обітів переведений до с. Краснопуща на Тернопільщині, згодом с. Лаврів на Старосамбірщині. 3 1931 р. до 1938 р. посідає різні пости в монастирі св. Онуфрія у Львові. А згодом у 1939 р. був призначений протоігуменом монастиря в м. Дрогобичі. 26 червня 1941 р. арештували більшовики, а 29 червня, за переказами, зварений у казані в Дрогобицькій тюрмі.

***
Блаженний свщмч. Віталій Байрак народився 24 лютого 1907 р. у с. Швайківці на Тернопільщині. 4 вересня 1924 р. вступив до монастиря оо. Василіян. Рукоположений на священика 13 серпня 1933 року. Із 1941 р. - ігумен Дрогобицького монастиря. 17 вересня 1945 р. НКДБ арештувало отця, а 13 листопада його засуджено на 8 років позбавлення волі у ВТТ із конфіскацією майна.
Помер перед Пасхою 1946 року після сильного побиття у Дрогобицькій тюрмі.

***
Блаженний свщмч. Василь Величковський народився 1 червня 1903 р. у Станіславові. У 1920 р. вступив до Духовної семінарії у Львові. У 1925 році зложив перші монаші обіти в с. Голоско біля Львова в ЧНІ, прийняв св. Тайну Священства. Єромонах Василь - учитель і місіонар на Волині. У 1942 р. став ігуменом монастиря в Тернополі, де в 1945 р. його було заарештовано та відправлено до Києва. Смертний вирок замінено 10 роками примусової праці. У 1955 р. повернувся до Львова. Архиєрейські свячення прийняв у 1963 р. У 1969 р. повторно ув’язнений на три роки.
Помер 30 червня 1973 р. у Вінніпегу (Канада).

***
Блаженний свщмч. Андрій Іщак народився 23 вересня 1887 р. у Миколаєві на Львівщині. Богословські студії закінчував в університетах Львова та Інсбрука. У 1914 р. здобув ступінь доктора богослов’я в Інсбруцькому університеті і був рукоположений. Від 1928 р. викладав у Львівській Богословській Академії. Свої професорські обов’язки поєднував із душпастирською працею у с. Сихові біля Львова, де його і застала смерть.
Загинув від рук відступаючих більшовицьких військових частин 26 червня 1941 року.

***
Блаженний свщмч. Григорій Лакота народився 31 січня 1883 р. у с. Голодівка на Львівщині. Богослов’я студіював у Львові. В 1908 р. був висвячений на священика у Перемишлі. У Відні 1911р. здобуває ступінь доктора богослов’я. Із 1913 р. - професор Перемиської Духовної Семінарії, а трохи згодом стає її ректором. 16 травня 1926 р. приймає Архиєрейські свячення і призначений єпископом-помічником в Перемишлі. 9 червня 1946 р. заарештований та засуджений на 10 років ув’язнення і вивезений до Воркути.
Помер 12 листопада 1950 р. у с. Абезь біля Воркути.

***
Блаженний свщмч. Микола Конрад народився 16 травня 1876 р. у с. Струсові на Тернопільщині. Філософські і богословські студії закінчив у Римі, захистивши докторську дисертацію. У 1899 р. рукоположений на священика. Учителював у Бережанській і Теребовлянській гімназіях. У 1930 р. митр. А.Шептицький запросив отця-доктора викладати у Львівській Богословській Академії, а згодом призначив його парохом у с. Страдч біля Яворова, де його і спіткала смерть. Загинув трагічно від рук більшовиків 26 червня 1941 року.

***
Блаженний свщмч. Петро Вергун народився 18 листопада 1890 р. у м. Городку на Львівщині. Здобув докторат з філософії, 30 жовтня 1927 р. у катедрі св. Юра з рук митр. Шептицького отримав священичі свячення та призначення душпастирем для українців-католиків з осідком у Берліні; згодом стає Апостольським Візитатором у Німеччині. У червні 1945 р. арештований і вивезений до Сибіру.
Помер 7 лютого 1957 р. у с. Ангарськ Красноярського краю.
26 липня 2004 року мощі о. Петра Вергуна прибули в Україну. 23 серпня 2004 року мощі Блаженного були перенесені до Катедрального храму Успіння Пресвятої Богородиці м. Стрий. 29 серпня 2004 року частина мощей була перенесена до храму Благовіщення Пречистої Діви Марії м. Городок Львівської області, де народився о. Петро. 14 жовтня 2004 року в Німеччину була передана частина мощей о. Петра. Вони покладені в Кафедральному храмі Покрова Пресвятої Богородиці м. Мюнхен (Німеччина).

***
Блаженний свщмч. Зиновій Ковалик народився 18 серпня 1903 р. у с. Івачеві під Тернополем. Вступив до Згромадження оо. Редемптористів, де 28 серпня 1926 р. склав монаші обіти. Філософські та богословські студії здобув у Бельгії. Після повернення 4 вересня 1932 р. рукоположений на священика. Працював на Волині. Арештовано його у церкві 20 грудня 1940р. під час пропові на честь Непорочного Зачаття Божої Матері. У 1941 р. був розп’ятий на стіні тюремного коридору по вул. Замарстинівській (Бригідках).

***
Блаженний свщмч. Никита Будка народився 7 червня 1877 р. у с. Добромірка Збаразького повіту. У 1905 р., після закінчення теологічних студій у Відні та Інсбруці, отримав священичі свячення з рук митр. А.Шептицького. Єпископська хіротонія відбулася у Львові 14 жовтня 1912 р. Того ж року Апостольська Столиця призначила його єпископом для українців-католиків в Канаді. У 1928 р. стає Генеральним Вікарієм Митрополичої Капітули. 11 квітня 1945 року ув’язнений більшовицькою владою на 8 років.
Помер 1 жовтня 1949 р. у таборі Караганди.

***
Блаженна прпмц. Лаврентія Гарасимів народилася 31 вересня 1911 р. у с. Рудники Миколаївського р-ну Львівської обл. У 1931 р. вступила до Сестер Згромадження Св. Йосифа, а у 1933 р. зложила свої перші обіти. У 1950 р. була арештована солдатами НКВД і вивезена до м. Борислава. Згодом її перевезли до м. Томська. Здоров’я сестри вже було дуже підірване. 30 червня 1950 р. дістала призначення в с. Харськ Томської обл. Жила в одній кімнаті (перегородженій) із паралізованим господарем, бо ніхто не хотів брати на квартиру хвору на туберкульоз. Багато молилася і виконувала ручну роботу. Терпеливо зносила нелюдські умови життя.
Померла 28 серпня 1952 р. у с. Харському Томської області.

***
Блаженна прпмц. Олімпія Біда народилася у 1903 р. у с. Цеблів Сокальського р-ну Львівської обл. У ранньому віці вступила до монастиря Сестер Згромадження Св. Йосифа. У 1938 р. була переведена до м. Хирова, де стає Настоятелькою дому. У 1950 р. була арештована солдатами НКВД і вивезена до м. Борислава. Згодом її перевезли до м. Томська, а тоді до с. Харська. Терпеливо зносила нелюдські умови життя.
Померла 23 січня 1952 р. у с. Харському Томської області.

***
Блаженна прпмц. Тарсикія Мацьків народилася 23 березня 1919 р. у м. Ходорів Львівської обл. У травні 1938 р. вступає до Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Після складення перших обітів 5 листопада 1940 р. працювала в монастирі. Ще перед наступом більшовиків сестра склала обіти на руки свого духовного провідника о. Володимира Ковалика (ЧСВВ), що жертвує своє життя за навернення Росії, а також за Католицьку Церкву. 18 липня 1944 р. більшовики мали намір знищити монастир. Зранку, о 8 годині, радянський автоматник без попередження застрілив на фірті сестру, котра на голос дзвінка відчиняла браму.

***
Блаженний свщмч. Микола Цегельський народився 17 грудня 1896 р. у с. Струсові на Тернопільщині. У 1923 р. закінчив теологічний факультет Львівського університету. 5 квітня 1925 р. митр. Андрей Шептицький рукоположив його на священика. Був ревним душпастирем, дбав про духовність, освіту та добробут своїх парафіян. Був парохом с. Сорока Грималівського деканату, де побудував церкву. Після війни почалися масові репресії. Отець до дна випив чашу залякувань, погроз і побоїв. 28 жовтня 1946 р. був заарештований, а 27 січня 1947 р. Військовий трибунал МВС Тернопільської обл. засудив отця на 10 років ув’язнення. Згодом був вивезений у Мордовські табори, залишивши дружину, двох синів і двох дочок. Жив у жахливих умовах, у таборі суворого режиму с. Явас (станція Потьма). Мучився від сильних болів нутрощів.
Помер 25 травня 1951 р., похований на цвинтарі ст. Потьма.

***
Блаженний свщмч. Іван Слезюк народився 14 січня 1896 р. у с. Живачів на Станіславівщині. Після закінчення Духовної Семінарії у 1923 р. був рукоположений на священика. У квітні 1945 р. з рук Владики Григорія Хомишина отримав єпископські повноваження на випадок арешту останнього. Був арештований 2 червня 1945 р., а 12 червня І946 р. Військовий трибунал МВС Станіславівської обл. засудив його на 10 років позбавлення волі і переїзд у Воркутинські табори, куди дістався на початку 1950 р. Звільнившись із ув’язнення 15 листопада 1954 р., повернувся до Івано-Франківська. У 1962 р. вдруге був заарештований на 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Після звільнення 30 листопада 1968 р. КДБ часто викликало його на чергову “бесіду”. Останній виклик був за два тижні до смерті. Повернувшись звідти, зліг та більше не підвівся. Помер 2 грудня 1973 р. в Івано-Франківську.

***
Блаженний свщмч. Роман Лиско народився 14 серпня 1914 р. у м. Городку Львівської обл. Студіював теологію у Львівській Богословській Академії. Разом із дружиною охоче навчав молодь. Був рукоположений мирт. А. Шептицьким 28 серпня 1941 р.
9 вересня 1949 р. був заарештований НКВД і поміщений у тюрмі на вул. Лонцького у Львові. Поширювались чутки, що молодий отець Роман збожеволів від тортур і співав у тюрмі на повен голос псалми. Також переказували, що його живцем замурували в стіні.
Помер 14 жовтня 1949 року.

***
Блаженний свщмч. Олексій Зарицький народився у 1912 р. у с. Більче на Львівщині. У 1931 р. він вступив до Духовної семінарії Львівскої Архиєпархії УГКЦ. Св. Тайну Священства прийняв із рук митр. А. Шептицкого в 1936 р. У 1948 р. був заарештований, засуджений на 10 років і вивезений до м. Караганди. Після свого звільнення й реабілітації у 1957 р., розгорнув широку місіонерську діяльність серед католиків візантійського та латинського обрядів, за те й був іменований митр. Йосифом Сліпим Апостольским Адміністратором Казахстану і Сибіру. Через 4 роки вдруге заарештований радянськими органами й ув’язнений на 3 роки. Але терміну свого ув’язнення не відбув - помер 30 жовтня 1963 р. у таборі Долинка поблизу Караганди. Похований там же, але стараннями общини місцевих католиків, а також родичів та його колишніх прихожан на Західній Україні, двічі перезахоронений. Тепер спочиває на кладовищі у с. Рясна Руська Львівскої області.

***
Блаженний свщмч. Симеон Лукач народився 7 липня 1893 р. у с. Старуня Солотвинського району Станіславівської обл. Походив із простих селян. У 1913 р. вступив до семінарії, але перервав своє навчання на два роки через Першу світову війну. Закінчив свої студії в 1919 р. Того ж року єпископ Георгій Хомишин висвятив його на священника. У грудні 1920 р. призначений викладачем морального богослов’я Духовної семінарії в Станіславові і там працював до квітня 1945 р. Є відомості, що того ж року його таємно (через переслідування) висвятив на єпископа Владика Григорій Хомишин. 26 жовтня 1949 р. був заарештований органами НКВД і засланий на 10 років до Сибіру. Від ув’язнення звільнений 11 лютого 1955 р. Був священником у підпіллі, організовував нелегальні богослужіння. У липні 1962 р. заарештований вдруге. Його судили разом із іншим підпільним єпископом Іваном Слезюком. У в’язниці важко захворів на туберкульоз легень, що спричинило його страждання й смерть. Помер єпископ Симеон Лукач 22 серпня 1964 р.

***
Блаженний свщмч. Северіян Бараник (ЧСВВ) народився 18 липня 1889 р.
24 вересня 1904 р. вступив до Чину Святого Василія Великого в Крехові і 16 травня 1907 р. склав свої перші чернечі обіти, а 21 вересня 1910 р. - схиму (вічні обіти). Св. Тайну Священства прийняв 14 лютого 1915 р. У 1932 р. його призначили ігуменом монастиря оо. Василіян та парохом церкви Святої Трійці в м. Дрогобичі. 26 червня 1941 р. заарештований НКВД і ув’язнений до Дрогобицької тюрми. Із того часу ніхто живим не бачив. Після відступу більшовиків люди бачили спотворене тортурами тіло на території в’язниці.

***
Блаженний мч. Володимир Прийма народився 17 липня 1906 р. у с. Страдч на Яворівщині. Після закінчення дяківської бурси служив дяком і регентом в церкві с. Страдч. 26 червня 1941 року по-звірячому закатований енкаведистами разом з о.Миколою Конрадом в лісі, недалеко від села, як поверталися від хворої жінки, котра потребувала сповіді.

***
Блаженний свщмч. Емільян Ковч народився 20 серпня 1884 р. на Косівщині. У 1911 році після закінчення Римської Колегії Сергія і Вакха прийняв священичі свячення. Навесні 1943 року заарештований гестапо за надання допомоги євреям. 25 березня 1944 року був спалений у печах табору смерті Майданек. 9 вересня 1999 р. Єврейська рада України присвоїла йому звання “Праведник України”.

***
Блаженний свщмч. Теодор Ромжа
Народився 14 квітня 1911 р. в багатодітній сім’ї залізничного службовця в с. Великий Бичків на Закарпатті. Після 4-х класової народної школи в рідному селі продовжив навчання у Хустській Державній Реальній гімназії, яку закінчив у 1930 р. з відмінним атестатом. Того ж року з благословення владики-ординарія Мукачівської єпархії ГКЦ Павла Гебея був скерований у Рим в Колегію Германікум-Гунгарікум. Не закінчивши там курсу навчання, він переводиться восени 1934 р. у Папську Російську Колегію (Русікум). У 1935 р. приймає дияконські свячення, у 1936 р. - священичі. Разом з тим продовжує навчання і в 1937 р. здає леценціат з богослов’я у Папському Григоріанському університеті. В цьому ж році повертається на батьківщину для проходження обов’язкового однорічного курсу військової підготовки у Празькому офіцерському училищі. З березня по вересень 1938 р. - адміністратор гірських сіл Березова і Нижній Бистрий Хустського району, далі - кілька місяців служба в чеській армії по загальній мобілізації і повернення до душпастирства в попередні парафії. З вересня 1939 по 1944р. - професор філософії та спіритуал (духівник) Ужгородської Духовної семінарії. 24 вересня 1944 р. - хіротонізований на владику-ординарія Мукачівської єпархії ГКЦ.
Після зайняття Закарпаття радянськими військами та його офіційного приєднання до Української РСР 29 червня 1945 р., в умовах посилення тиску і наступу на УГКЦ, владика Ромжа всіляко підтримує духовенство та своїх вірних, здійснює ряд великих архиєрейських подорожей по єпархії (в цих архипастирських поїхдках він вбачав дійовий спосіб урівноваження пропаганди проти Церкви, щоб укріпити своїх священиків і паству в вірі, щоб витримали в вірності), а також короткочасні поїздки, під час однієї з яких 27 жовтня 1947 р. на нього було вчинено заздалегідь спланований НКВД замах, а 1 листопада 1947 р. - отруєно в Мукачівській лікарні.

***
Народжена у Львові, в Україні, блаженна прп. Йосафата (Михайлина) Гордашевська стала першою членкинею згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Під її керівництвом семеро перших послушниць розпочали свою духовну формацію. Вона започаткувала служіння в галузі освіти й охорони здоров’я та наглядала за відкриттям нових місій.

Протягом свого короткого життя сестра Йосафата багато терпіла від нерозуміння, наклепів та чужого честолюбства. 7 квітня 1919 р. вона померла у тяжких болях, спричинених туберкульозом кісток.

У листопаді 1982 р. земні останки сестри Йосафати були перенесені до невеликої каплиці в Генералаті Сестер Служебниць у Римі. Сотні людей шукали її заступництва у своїх мирських і духовних потребах. Генералат одержав численні свідчення про особливі ласки, отримані завдяки її заступництву.

Джерело… http://www.ugcc.org.ua/35.0.html

Володимир Байрак народився 24 лютого 1907 року в с. Швайківці Чортківського повіту на Тернопільщині в релігійній сім’ї, тому й не дивно, що вже з малих літ полюбив Бога і Святу Церкву. У 1922 році поступив у Чортківську гімназію, де проявив себе зразковим гімназистом, активним організатором громадської роботи.

4 вересня 1924 року він вступив до монастиря Отців Василіан. Після новіціяту у Крехові, приступив до студій, які проходили по монастирях у Лаврові, Добромилі та Кристинополі (Червоноград). 26 лютого 1933 року склав довічні обіти, а 13 серпня 1933 року був рукоположений на священика в Жовківському монастирі.

Свою першу Службу Божу відправив ієром. Віталій у рідному селі в присутності батьків, братів і сестер, родини й односельчан. Як же раділи тоді батьки, що їх мрія здійснилась, – для них було великою честю бачити разом з іншими ієром. Віталія при престолі.

У Жовкві ієромонах Байрак ще рік докінчував свої студії та одночасно провадив парохіяльне життя в церкві Пресвятого Серця Ісусового. Його також призначили заступником ігумена, доручивши його опіці парафіяльну канцелярію. Він став провідником Марійської Дружини, також очоливши і Товариство Апостольства молитви гідної смерті. Незважаючи на свою зайнятість, ієром. Віталій ще виїжджав на місії в різні місця Західної України. Багато жителів сіл Гадинківці, Пробіжної, Товстенького, Чорнокінців, Колиндян, Косова слухали його запальні й переконливі проповіді під час місій та реколекцій.

У червні 1941 р., згідно з волею настоятелів, ієромонах Віталій Байрак отримав призначення до Дрогобича, щоб заступити там замучених ієром. Северіяна та Якима. Будучи вже ігуменом Дрогобицького монастиря, о. Віталій активно продовжував свою пастирську діяльність, ставши провідником тих же товариств, що й у Жовкві. Вдячні вірні поважали й любили цього привітного монаха не тільки за його повчання та власний приклад, але й за талант вислухати, підтримати, дати влучну духовну пораду тощо. Його любов до Церкви, до свого народу потягала й інших. Однак такі люди не могли залишатися поза увагою пильного ока НКВС, тож вже 17 вересня 1945 року працівники Управління НКВС Дрогобицької області арештували о. Віталія Байрака (в миру – Володимира Васильовича Байрака). Він був звинувачений у тому, що, проживаючи на території, тимчасово окупованій німецькими військами, в 1941 році брав участь у богослужінні в с. Туринка на могилі воїнів УГА, після чого виступив з антирадянською проповіддю, а також «написал статью клеветнического характера на партию большевиков, которая опубликована в антисоветском календаре «Миссионар» за 1942 год». Рішенням військового трибуналу військ НКВС Дрогобицької області 13 листопада 1945 року йому було інкриміновано статтю 54-10 КК УРСР та засуджено до 8 років позбавлення волі у ВТТ із конфіскацією майна. Реабілітований 14.08.1995 року (лист Управлінням Служби Безпеки України від 30 січня 2001 року).

Його „провина” була в тому, що він був ревним священиком, невтомним Христовим воїном, сівачем Божого слова та милосердя до ближніх. Вістка про смерть Слуги Божого прийшла перед самою Пасхою 1946 року, її приніс пан Василенко з Гаїв, що мав передати для отця у в’язницю свячені страви. Він розповів, що отця Віталія дуже били, пізніше заносили до камери на простирадлі. Поховали його «на Бригідках». Отак у внутрішній в’язниці УНКДБ Дрогобицької області закінчив своє земне життя Слуга Божий ієромонах Віталій Байрак. Він полюбив чесноту, а не гріх. Не страхався смерті, особливо за Христа. Його подвиги на духовній ниві увінчалися славою.

Свята Католицька Церква звеличує пам’ять блаженного Віталія Байрака 27 червня, спільно з іншими ісповідниками Христової віри.

Джерело… http://www.osbm.in.ua/ukr/sviati/

Ієром. Яким Іван народився 2 липня 1896 року с. Великі Гаї коло Тернополя в багатодітній сім’ї селян Семена й Антоніни (із Кардубів) Сеньківських. Батько його - досвідчений господар, який вміло обробляв 40 морґів орної землі, доглядав багато тварин, тримав велику пасіку, яка налічувала триста вуликів. Це була важка робота, яка вимагала участі всіх членів родини. Тому всі діти виростали працьовитими, з почуттям обов’язку й пошани до людей, праці. Батько Івана не шкодував грошей на навчання й виховання своїх дітей, а виховувались вони в християнсько-релігійному та національно-патріотичному дусі. Такі дії і життєва позиція батька були добрим прикладом для дітей і родини. Тому зрозуміло, що обидва сини: Іван (пізніше Яким, ЧСВВ) та Володимир вирішили стати священиками.

Теологічні студії закінчив у Львові. 4 грудня 1921 року в катедральному соборі св. Юра був рукоположений на священика. Згодом в м. Інсбрук (Австрія) здобув ступінь доктора богослов’я. Однак його праведна душа не задовольнилася тим на духовній дорозі, а бажала піти далі на вибраному життєвому шляху – постригтися в ченці, що він і здійснив, бо вже 10 липня 1923 року він вступає на новіціят Отців Василіян у Крехові. Перші обіти склав 1 березня 1925 р., а 31 серпня 1930 року – довічні обіти. Він був веселої вдачі, товариський, добрий та зразковий чернець. Захоплював усіх своєю природною побожністю, скромністю та працьовитістю.

У період від 1925 р. до 1927 працював співробітником на парафії с. Краснопуща на Тернопільщині, а в 1927–1931 рр. був професором гуманістичних наук при монастирі у Лаврові, де навчав українознавства, латини, загальної історії, географії та хімії. Крім того йому доручили ще й катехизацію в місцевій школі та в с. Лінина.

У 1932 році ієрм. Якима призначили до Львова, де він провадив Марійське Товариство домогосподарок й гімназійних хлопців, Апостольство молитви й Третій Василіянський Чин. Часто, особливо під час Великого Посту, провадив реколекції, а серед року – місії. Написав хроніку Львівського монастиря. Ієрм. Яким Сеньківський мав дар від Бога у спілкуванні з людьми, особливо з молоддю.

У 1938 р. Якима Сеньківського призначено до Дрогобича сотрудником парафії храму Пресвятої Трійці, де він з перших днів свого перебування здобув прихильність своїм блискучим проповідницьким хистом та вмінням пристосувати себе до інтелігента й робітника, до старшого й молодшого. Був завжди ввічливий та зі сердечною посмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині за вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга. З його приходом у Дрогобичі пожвавилась душпастирська діяльність, доповнилась новими елементами парафіяльна праця.

Однак у скорому часі прийшли в Галичину «визволителі», які заводили нові порядки, бажаючи припинити діяльність монастиря в м. Дрогобичі, адже популярність та проповіді золотоустого промовця Сеньківського, що сіяв в серцях вірних глибоку любов до Ісуса Христа і Матері Божої, були сіллю в оці більшовиків. Своїми проповідями отець Яким умів тримати народ у постійному піднесенні духа й надії на краще завтра, майбутнє. Кожне його слово западало в душу та серце. На його проповідях, що були палкими, повними любові до Бога і України, церква була вщент заповнена віруючими.

Професора о. Сеньківського не раз викликали на «розмови», в часі яких у нього вимагали припинити душпастирську діяльність у монастирі. Але він ще з більшою силою та завзяттям організовував маси на збереження вірності Церкві, збереження монастиря в Дрогобичі. Безпощадний ворог не міг цього простити.

Ранком 26 червня 1941 р. ієромонах Яким Сеньківський відправив останню в своєму житті Святу Літургію, а перед обідом більшовики заарештували його разом із ієром. Северяном Бараником, ігуменом дрогобицького монастиря, і їх більше живими ніхто не бачив. Очевидці говорили, що їєром. Сеньківського зварили в казані, давши з’їсти голодним в’язням. Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, стверджували, що юшка, котрою їх годували, була солодкуватого присмаку і там знаходили людські нігті. І також після закінчення війни прокурор Дрогобича сказав Ганні Вітошинській, служниці, що отця зварили в казані…

Ієромонах Яким Сеньківський залишився в пам’яті вірних, як найкращий зразок Божого священика та щирого українського патріота.

Беатифікований 27 червня 2001 р. Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у Львові.

Джерело… http://www.osbm.in.ua/ukr/sviati/

Народився 18 липня 1889 року у Вугневі, біля Рави (Львівська обл.). До Чину Святого Василія Великого вступив 24 вересня 1904 року у Крехові. Там закінчив пробу чернечого життя і 16 травня 1907 року склав свої перші чернечі обіти, а схиму – 21 вересня 1910 року.

Філософсько–богословські студії проходив у монастирях Провінції, а довершував їх, у зв’язку з російською окупацією Галичини, у Загребі, де 14 лютого 1915 року прийняв святу Тайну Священства. Коли наступного дня 15 лютого новоієрей відправляв приміцію, першу Святу Літургію, то його мама бачила це у сні і всім оповіла, що їхній Стефанцьо став священиком.

Після повернення на рідну землю його було призначено до Жовківського монастиря, де він працював як катехит і редагував дитячий журнал “Наш приятель”, відкриваючи дітям очі на Божу любов. Також ієром. Северіян був провідником Товариства Апостольства Молитви та Марійського Товариства для хлопців, дівчат і ремісників, настоятелем сиротинця, давав повчання монахам, провадив реколекції для вірних. Відзначався привітністю, щирістю та доброзичливістю до всіх. 26 листопада 1931 р. ієром. Северіяна призначено ігуменом монастиря та адміністратором церкви Святої Трійці в м. Дрогобичі, де він продовжив різноманітну працю для народу. Був провідником Апостольства Молитви, товариства Доброї Смерті, Марійської дружини для хлопців і домогосподарок, письменником, сповідником, проповідником, місіонарем. Його ревне служіння не обмежується тільки працею у храмі, але виходить й поза нього. Ієром Северіян скоро став добрим приятелем молоді, постійно цікавився і спортивним життям Дрогобиччини, був також енергійним громадським діячем і членом Міської Ради.

Коли в Дрогобич прийшли радянські війська, то кадебісти заборонили ієром. Северіяну залишати стіни Святотроїцького монастиря, мотивуючи це воєнним часом, хоча їм йшлося про обмеження діяльності ревного священика, що голосив правди Божі. Вірні радили ієром. Баранику та Сеньківському якнайшвидше вийти з монастиря і перечекати гарячий час, але ієромонахи не хотіли цього слухати, відповідаючи: «Як нас не застануть, можуть на всіх помститися, краще вже ми потерпимо». Вони знали, що їх може очікувати смерть, але за Христа вони на все були готові.

НКВС забрало ієром. Северіяна до Дрогобицької тюрми 26 червня 1941 року і його більше ніхто живими не бачив. Після відступу більшовиків люди бачили спотворене тортурами тіло ієромонаха Северіяна на території в’язниці. Зі слів пана Йосифа Ластов’яка на грудях ієром. Бараника був вирізаний хрест. Наприкінці 40 р. місцевий прокурор оповідаючи п. Софії Морській про знущання у тюрмі, говорив, що в’язнів закопували до шиї в землю та ходили по їхніх головах. Місце захоронення ієром. Северіяна, як вказують численні свідчення, – у спільній «братській» могилі на цвинтарі по вул. М. Грушевського в м. Дрогобичі.

Беатифікований 27 червня 2001 р. Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у Львові.

Джерело… http://www.osbm.in.ua/ukr/sviati/

Блаженний Павло Петро Гойдич прийшов на світ 17 липня 1888 р. в Руських Пеклянах (Словачинна). Був охрещений в неділю 23 липня та названий символічним іменем Петром – «скалою», бо й на неї потім опиралася наша стражденна Греко-Католицька Церква серед розбурханих хвиль безбожництва та зневіри. Його батько Стефан Гойдич був там священиком і разом з дружиною жив праведно. На загал священичі покликання продовжувалися в родині Гойдичів досить довго біля 200 років. У 1890 р. родина Гойдичів переїхала на іншу парафію до с. Цігелки, де майбутній проводир вірних Христового стада провів свої дитячі та юнацькі роки.

Родинна атмосфера, в котрій зростав малий Петрусь, була проникнута глибокою пошаною один до однoго, дисципліною та почуттям порядку, любов’ю, доброзичливістю до всіх людей тощо. О. Стефан, як зазначає у своєму двотомнику «Життя, віддане Богові» о. Мар’ян Поташ, ЧСВВ, був великим приятелем народу, цікавився всіма проблемами своїх парохіян, служив доброю радою та подавав поміч, де тільки міг. Ці гарні чесноти виробив у собі також і Петрик, розвиваючи їх і надалі на нелегкому життєвому шляху.

Відповідальний хлопчина вчився добре в місцевій школі, а потім у Королівській гімназії в Пряшеві. Те, чого навчився сам, міг завжди пeредати успішно й іншим. Науці віддавав він тоді всі свої сили. Власною скромністю та лагідністю вмів опановувати та втихомирювати навіть найбільш роз’ярених товаришів. Друзі такого зразкового співтовариша по навчанні любили, визнаючи його авторитет. Заздрість була далекою для Петрової душі – він щиро тішився добрими оцінками своїх колег. Його молодість була наповнена чистою радістю Божої дитини. Висока моральність, побожність, пильність, витривалість… полонили всіх, хто з ним жив і зустрічався.

Людина веселої вдачі, милого вигляду, непоганий спортсмен, талановитий музикант… Родина вже бачила в ньому визначного лікаря… Проте йому запали в серце одні слова, почуті на реколекціях: «Я народився для вищих справ», через що він забажав стати Господнім слугою, бути зачисленим в ряди Христових учнів.

1907 р. Петро Гойдич вступає на теологію в Пряшеві. Подальші студії продовжив у Будапешті, де під проводом доктора Ганауера веде строге аскетичне життя. Його дисциплінованість виявлялася в точному заховуванні денного порядку. Він завжди був на своєму місці, керуючись тільки волею Всевишнього. На вільному часі молодого теолога можна було бачити біля професорів, а особливо в присутності найбільшого Вчителя – Євхаристійного Ісуса. Теологічні студії він закінчив з відзнакою. Один з його професорів о. Іван Дудек так висловився про нього по-пророчому на одній зі своїх лекцій: «Побачите, що з нього вийде пряшівський єпископ…».

1911 р. Разом зі своїм старшим братом Корнелієм приймає Тайну свящества в целібаті, заручившись таким чином із Божественним Спасителем. Священичі свячення йому вділив єп. Валій, високий церковий ієрарх, який вже тоді добачав у ньому свого помічника в майбутності. Христовий атлет відзначався найбільше двома вагомими чеснотами: покорою та чистотою серця, щоб у такий спосіб якнайкраще стати схожим на нашого Господа Христа. Очевидці стверджували, що це була скромна та покірна людина ангельської чистоти. 1914 р. єп. Новак бере його на працю у свою канцелярію, одночасно призначаючи адміністратором м. Сабінов.

1922 р. o. Петро Гойдич вступає до василіянського монастиря на Чернечій горі біля м. Мукачева, де він 23 січня 1923 р. після належного випробувального періоду одягнув василіянську рясу. Своєю ревністю та покорою він швидко завоював прихильність усіх своїх молодих братів у новіціяті. На Чернечу гору до Мукачева, звідки почалося його монаше життя, уже будучи владикою, він приїздив щорічно, щоб відбути духовні вправи, як також часто любив проводити відпустку по василіянських монастирях. 1924 р. складає перші монаші обіти та призначається до монастиря в Ужгороді, де активно провадить молодь в організації Апостольства молитви, дає реколекції та місії.

1926 р. Св. Апостольський Престол іменував Павла Гойдича Апостольським Адміністратором Пряшівської єпархії. Того ж року складає монашу професію в монастирі Отців Василіян у Крехові.

З 1927 р. керує Пряшівською єпархією. Папа Пій XI іменує його титулярним єпископом Гарпазьким, викликаючи негайно до Рима, де на свято Благовіщення у храмі св. Климента відбувається його хіротонія. У 1943 р. Папа Пій XII призначає його пряшівским єпископом.

У 1951 р. за визнання своєї віри Павла Гойдича засуджено на досмертне ув’язнення, страту прав і титулів та конфіскацію майна. Будучи людиною золотого серця, він став у в’язниці, направду, “всім для всіх”. Всі його дуже швидко полюбили, навіть тюремні вартові. Його бажана присутність кожного заспокоювала та зміцнювала. Привітна усмішка ніколи не щезала з єпископового обличчя.

1960 р. проголошено амністію, що стосуватися також і хворого 70-літнього Преосв. Павла. Проти єпископового звільнення розпочали протест у Празі представники Православної Церкви. Того ж року покірний страждалець помирає в леопольдівській в’язниці в день свого народження. Поховано Павла Гойдича під № 681. У 1968 р. відбулася ексгумація тілесних останків владики і їх було перевезено до Пряшева, а згодом переміщено з каплиці до катедральної крипти.

Коли в 1995 р. Святіший отець Іван Павло II відвідав Пряшів, то прийшов поклонитися мощам василіянського єпископа-мученика Павла Гойдича і молився біля його гробу в Катедральному соборі Пряшева.

4 листопада 2001 Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив його блаженним у Римі. Свята Христова Церква святкує пам’ять свщмч. Павла Гойдича 17 липня, як в’язня Любові, оборонця святої віри, як приклад вірності своєму Творцеві, народові й Церкві, великого шанувальника Пречистої Діви Марії та Пресвятого Христового Серця.

Джерело… http://www.osbm.in.ua/ukr/sviati/

Владика Йосафат, хресне ім’я Йосиф Коциловський, народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка біля м. Сянок. Його батько був послом до Галицького сейму. Йосиф Коциловський після закінчення початкової школи навчався в гімназії у містечку Ясло. Завершивши навчання у 1895 році, вступає на юридичний факультет Львівського університету. Протягом 1896-1901 рр. молодий студент шукає своє покликання й шляхів самореалізації. У 1898 році він перериває навчання і вступає до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні. Після закінчення цієї школи Йосиф Коциловський ще декілька місяців перебуває на військовій службі, а далі покидає військо, відчуваючи покликання до священичого стану, маючи намір студіювати богослов’я. Подолавши певні труднощі, Й. Коциловський вступає у 1901 році в Colegium Rutenum у Римі за скеруванням перемишльського владики Чеховича. Тут він стає згодом одним із найкращих семінаристів, працює бібліотекарем, префектом і редактором журналу: “Записки питомців руської Колегії у Римі”. Богословські студії Йосиф Коциловський закінчив у папському університеті Апgеlісит, одержавши докторат із філософії у 1903 р. та з теології у 1907 році. Після цього молодий Коциловський повернувся до Галичини, де 9 жовтня прийняв священиче рукоположення. Незабаром його призначили віцеректором і професором богослов’я Духовної семінарії у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).

Бажаючи поглибити своє духовне життя, 2 жовтня 1911 року Коциловський вступає до новіціяту Отців Василіян та приймає на облечинах монаше ім’я Йосафат. Як монах, Й. Коциловський визначався духом суворої дисципліни, глибокої покори та любові до молитви. 16 травня 1913 року став ієромонахом, викладав богослов’я в монастирі ЧСВВ у Лаврові. 1914 року виїхав до Моравії, де був тимчасовим ректором Богословської семінарії, після чого 1916 року повернувся назад у Західну Україну та склав довічні монаші обіти.

23 вересня 1917 року був призначений єпископом Перемишльсько-Самбірської єпархії. Архієрейські свячення о. Й. Коциловського відбулись в Перемишлі. Зразу ж владика Йосафат включився у працю над розбудовою єпархії. Він перейняв провід найстаршої української єпархії у важкі часи І Світової війни. У цю пору австрійська влада ув’язнила за москвофільські симпатії багатьох священиків і мирян, запроторивши їх до концтабору у Талергофі. Владика Коциловський робив усі спроби для їх звільнення, які увінчалися успіхом завдяки його особистому знайомству з імператором Карлом IV із часів спільної військової служби.

Перші кроки нового єпископа навернули до нього серця не тільки священиків, а й також і мирян, про що засвідчує його перше послання від 12 листопада 1917 року. Владика Йосафат клопотався про скріплення чернечого життя, про пожвавлення народних місій та реколекцій, про розповсюдження релігійної літератури та преси, старався зорганізувати молодь. 1921 року заснував Духовну семінарію в Перемишлі. Навчання в перемишльській семінарії спочатку тривало 4 роки, а з 1931 року його було продовжено до 5 років. Владика Коциловський особливо переймався рівнем виховання побожності та освіти священиків, часто розмовляв із ними, давав реколекції і запровадив викладання аскетики, містики та щомісячні наукові богословські диспути. Здібніших вихованців він посилав на студії у закордонні університети Рима, Інсбрука та міст Франції. Владика Йосафат постійно заохочував єпархіальних священиків поглиблювати своє духовне життя. З цією метою видавав пастирські листи, часто скликав конференції і соборчики для духовенства та наказав відбувати щорічно хоча б триденні реколекції. Владика опікувався також монашими Чинами й Згромадженнями, а також сиротинцями, дитячими садками й школами, які вели сестри Служебниці й Василіянки. Владика Йосафат уклав статути для Згромадження СС. св. Йосифа, отримавши їх затвердження Апостольською столицею.

Як правдивий учень Христа, владика Йосафат дуже багато терпів, починаючи з 1939 року, коли східну частину єпархії з Перемишлем зайняли більшовики. Перебув нелегку 3-річну німецьку окупацію. Був заарештований польською Службою Безпеки 21 вересня 1945 року і перевезений до польської комуністичної тюрми у Ряшеві, у якій знаходився до 17 січня 1946 року. 18 січня 1946 року, потрапивши до рук більшовиків, перебував у тюрмі НКВС до 24 січня, після чого був звільнений і перевезений назад до Перемишля. Передбачаючи свій новий арешт і депортацію у СРСР, владика Йосафат, будучи присутнім на конференції польських єпископів у Ченстохові, передав, написану там власною рукою, заяву вірності папі Пієві XIII: «У випадку мого арешту й заслання покірно прошу передати Святішому Отцеві, що складаю у його стіп вияв моєї вірності і цілковитої відданості до останнього удару мого серця, благаючи по-синівськи його батьківського благословення».

26 червня 1946 року владика Йосафат був заарештований вдруге та силоміць вивезений на схід польськими і радянськими військами. Його переводили з однієї тюрми до іншої, над ним дуже знущалися, примушуючи всіляко до співпраці. Опісля, перевізши владику до Києва, його намовляли перейти на православ’я, що він рішуче відкинув, вказуючи на те, що він не є радянським громадянином, і вони не мають права його судити. Владика важко захворів на запалення у в’язниці, і тоді з огляду на вік і стан здоров’я його кинули у концентраційний табір у селі Чапаївка біля Києва.

Перед святом св. священномученика Йосафата владика кілька днів проводив реколекції, відчуваючи, що смерть за плечима. Помер 17 листопада 1947 року. Владика Йосафат Коциловський загинув за вірність Католицькій Церкві як жертва політики більшовицького насилля. Своєю мученицькою смертю він засвідчив вірність Української Греко–Католицької Церкви Апостольській столиці. Його хрест і його гірка чаша стали для нас правдивою славою й дороговказом. Його мощі коло 1977 р. були перевезені з Києва спершу на Янівський цвинтар у Львові, а згодом до Стрия на Львівщині, а пізніше у с. Яблунівка. Тепер знаходяться у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Стрию.

27 червня 2001 р. святіший отець Іван Павло ІІ у Львові проголосив священномученика Йосафата блаженним.

Джерело… http://www.osbm.in.ua/ukr/sviati/